Борис Тодуров — про ризики, чекапи й технології, що рятують життя : Серце бʼється

У Всесвітній дня серця «Інститут серця» та «Дарниця» представили подкаст «Серце бʼється». Гість — Борис Тодуров, кардіохірург і керівник «Інституту серця». 

Тож, дізнаємось чому українці частіше стикаються із серцево-судинними хворобами? Як вчасно розпізнати тривожні симптоми? Навіщо регулярні чекапи та як війна, стрес і недосип б’ють по серцю?. Також, в дебютному подкасті — про доступність ліків в Україні, технології майбутнього і операції, що повертають до життя.

Чи можна сказати, що серце — це найголовніший орган людини?

Взагалі-то головним органом людини є мозок. Серце має певний романтичний ореол навколо себе, бо реагує на всі емоції. Але ми, лікарі, з медичної точки зору вважаємо: поки мозок живе — живе людина. Коли мозок вмирає — людина теж помирає. Це є критерієм для донорства: серце ще б’ється, а мозок уже мертвий. Тоді є певний час, коли ми можемо отримати дозвіл на забір органів — зокрема й серця.

Вважається, що серцево-судинні захворювання — одні з найпоширеніших у світі. Чому так? Ми досі не навчилися вчасно та якісно діагностувати й лікувати?

Я думаю, що саме серцево-судинні захворювання вийшли на перше місце тому, що люди почали жити довше. Ще в минулому столітті, коли середня тривалість життя була 35–40 років, це було не так. А сьогодні, коли середня тривалість уже понад 70 років, на перший план виходять фактори ризику, що створюють передумови для серцево-судинних хвороб: діабет, підвищений тиск, куріння, стрес, наш раціон. Усе це призводить до уражень серця і виводить серцево-судинні захворювання на перше місце.

Яка зараз ситуація із серцево-судинними захворюваннями в Україні та світі? Чим ми відрізняємося? І чим зумовлена ця різниця?

В Україні ситуація доволі драматична і радикально відрізняється від ситуації на Заході. Там від серцево-судинних захворювань помирають 35–40% у загальній структурі летальності. У нас — близько 67%, і ця цифра традиційно вже багато років коливається на рівні 65–67. Це можна пояснити нашою ментальністю: нас виховали ще в радянські часи зі зневагою до власного здоров’я, бо про нього «думала держава», яка піклувалася від дитинства — від новонародженості — і до старості.

На Заході інше ставлення: там є страхова медицина, люди сплачують за свою страховку і самі відповідають за стан свого здоров’я; дуже його бережуть, щоб бути спроможними працювати, заробляти і почуватися нормально. Тому наразі цей фактор — один із ключових. Взагалі-то медицина у нас непогана: є можливість робити діагностику, майже всі операції та маніпуляції, що зберігають здоров’я, доступні. Але саме ставлення псує статистику.

А чи можна це ставлення змінити? Чи можна таку систему запровадити у нас? Що для цього треба зробити?

Бачу, що молоде покоління вже почало змінювати ставлення до себе і свого здоров’я. Люди приходять родинами на чекап щороку. Не всі, звісно, але тенденція є: своєчасно приходити, міряти тиск, рівень холестерину, виявляти фактори ризику, робити аналізи і позбавлятися тих чинників, що призводять до хвороб серця. Сподіваюся, наступне покоління буде більш вихованим у плані збереження здоров’я і самоконтролю.

Часто чуємо: «у мене щось серце кололо/нило…». Які саме сигнали ми часто не помічаємо, а вони якраз говорять, що варто звернутися до лікаря і перевіритися?

Почнімо з факторів ризику, які можуть бути в житті будь-якої людини: гіподинамія, високий рівень цукру (ми споживаємо його на порядок більше, ніж потрібно організму), високий артеріальний тиск, діабет, підвищена вага, різні вроджені вади тощо. Важливо зменшувати всі ці фактори: займатися гімнастикою, стежити за своєю дієтою, контролювати рівень цукру і артеріальний тиск. У цьому немає нічого неможливого — людина, яка хоче зберігати своє здоров’я, може досить дієво вплинути і на стан здоров’я, і на тривалість життя у цьому світі.

Зрозуміло, що в групі ризику — ті, хто вже мають якісь захворювання. А стать впливає?

За статистикою чоловіки живуть на 10–11 років менше, ніж жінки. Жіночі гормони — естрогени — захищають судини, тоді як тестостерон може сприяти їх звуженню. Жінки реально живуть довше: у них менше уражень судин серця і судин загалом, менше атеросклеротичних змін — звідси і довша, і якісніша тривалість життя.

Чоловіки більш схильні до стресів, артеріальної гіпертензії, атеросклерозу, діабету. Тож стать — дуже важливий фактор ризику. Поширена думка, що чоловіки менше живуть, бо більше травмуються; але травми не займають такого високого відсотка в структурі летальності, аби пояснити статеву різницю тривалості життя.

Я працюю в новинах і часто бачу заголовки на кшталт: «серцево-судинні хвороби молодшають». Це так?

На жаль, так. Це пов’язано зі стресом, палінням, гіподинамією, змінами в харчуванні. Люди, які сьогодні п’ють пиво і заїдають чипсами, не сплять достатньо, мають високий артеріальний тиск і підвищену вагу, — відчують ці фактори ризику вже в молодому віці й матимуть або інфаркт, або інсульт.

За статистикою, наприклад, інсультів навіть більше, ніж інфарктів. До війни ми мали близько 110 тисяч інсультів і 50 тисяч інфарктів на рік. Отже, підвищений тиск, атеросклероз, діабет, тютюн вбивають людей набагато раніше, ніж у тих, хто цих факторів не має.

А є якісь цифри щодо паління? Людина, яка не палить, і людина, яка палить — наскільки різниться ризик?

В онкології ще з 1990-х порахували: людина, яка постійно палить, має приблизно у 20 разів вищий ризик захворіти, скажімо, на рак легень, ніж та, що не палить.

Що до серця — відкривши грудну клітку і дивлячись на серце, я можу майже зі стовідсотковою певністю сказати, чи людина палить. Судини серця у завзятого курця — тверді, «забронзовані», з бляшками і звуженнями: видно, що людина палить по пачці на день і вже у 45 має ураження, як у «звичайної» людини у 80. По легенях це теж видно — «чорні легені». Відповідно, ризики онкології в курців у рази більші.

Учора, наприклад, привезли жінку з розшаруванням аорти — нетипово для жінки і в такому ранньому віці. З’ясувалося, що вона палить по пачці на день вже понад 30 років. Паління вбиває організм швидше, ніж більшість інших факторів ризику. Навіть одна сигарета на день — це шкода, яку не компенсують жодні ліки чи процедури.

А якщо говорити про «сучасні» цигарки — айкоси, вейпи?

Це взагалі жах. Ми щойно були в Америці та Канаді, вивчали можливості трансплантації легень — у Бостоні, в інших лікарнях, у Торонто. У провідних центрах, що займаються трансплантацією легень, вже є окремі відділення для молодих пацієнтів, які потребують трансплантації саме після айкосів і вейпів.

Йдеться про дуже молодий вік — до 30 років. До 30 люди вже стоять у листі очікування на трансплантацію легень. Такі молоді дівчата, як ви, розумієте, лежать у відділеннях, чекаючи на орган. Після п’яти років вейпінгу вони руйнують легені настільки, що жодні ліки вже не допомагають — тільки трансплантація. Я, чесно кажучи, заборонив би електронні сигарети взагалі. На жаль, маємо дуже драматичні випадки саме серед молоді — і дівчат, і хлопців.

Як покращити ситуацію системно?

Це багатогранний процес. Перше — профілактика, як і в усьому в медицині. Вона має починатися зі школи: виховання в дусі правильної оцінки свого здоров’я як найбільшої цінності. Коли йду повз школу і бачу підлітків по 12 років «за парканом» із цигарками, і ніхто навіть зауваження не робить, — це катастрофа.

Профілактика має займати 50–70% «зусиль» від лікувального процесу — і це найефективніший важіль впливу. Друге — загальний рівень медицини: своєчасне обстеження, лікувальні заходи, за потреби — операції. Є люди, які народжуються з вродженими вадами серця — без жодних набутих факторів ризику — і їх треба оперувати в перші дні чи місяці життя.

Коли я прийшов у кардіохірургію новонароджених, їх практично не оперували — діти просто вмирали. Починали оперувати лише після 25 кг — тобто ті, хто не витримував, помирали раніше. Сьогодні рівні лікування, хірургії, діагностики в Україні загалом високі, у багатьох регіонах — майже європейські. Багато хто, виїхавши під час війни, повертається саме для того, щоб пройти нормальний чекап і лікування тут — бо в Європі це не завжди так просто.

Третє — спосіб життя протягом усього життя: харчування, вода, екологія, режим сну, режим харчування, управління стресом, фізичні навантаження. Це, думаю, щонайменше 30% «суми» здоров’я.

Борисе Михайловичу, ви у професії 38 років, і шлях починався з дитячої кардіохірургії. Сьогодні, озираючись назад, яка перша історія спадає на думку?

Багато що змінилося, але досі зустрічаю людей, яких оперував 30–35 років тому. Нещодавно передали привіт з Єгипту, з Каїра. У 1999 році мене запросили зробити кілька операцій новонародженим у Каїрському національному інституті серця. Тоді там майже не було дитячої хірургії.

Ми зробили 16 операцій і вже збиралися від’їжджати. До нас звернувся дідусь недоношеного хлопчика масою 2 кілограми 900 грамів. Він був головою адміністрації президента Мубарака — друга людина в державі — і попросив подивитися дитину: місцеві лікарі сказали, що шансів немає, хлопчик помре. У нього було відразу три вади: перерив дуги аорти, міжшлуночковий дефект перегородки і відкрита артеріальна протока. Я сказав, що можемо оперувати — ми були повним складом команди — але в центрі, де оперували, не було дитячих інструментів саме для новонароджених.

Ми знали, що необхідний інструментарій є в приватній лікарні неподалік (нас туди запрошували на екскурсію). Я попросив перевезти дитину туди, але дідусь відмовився: «Я — державна людина, друга за впливовістю в країні. Якщо оперуватимуть мого онука в приватній клініці — що скажуть люди?». Дитина помирала, а приватна клініка могла забезпечити кращі умови, але він насамперед подумав про «що скажуть».

Тоді ми організували перевезення інструментів і обладнання з приватної клініки до національного інституту, і вночі, близько другої години, почали операцію. Прооперували хлопчика — на щастя, він вижив. 

Зараз йому вже 25–26 років, він готується до одруження, повністю здоровий. Усі три вади ми тоді скоригували так, що він не потребував жодних додаткових операцій. Це дуже приємно: десь далеко від України живе хлопчина, який колись не мав жодних шансів, але сталося так, що наша команда була там, звернулися саме до нас, знайшли інструменти й обладнання — і ми вночі, перед вильотом, зробили операцію, яка зберегла йому життя.

Таких випадків багато: я оперував у багатьох країнах. Радію, що зміг не просто врятувати життя, а й залишити добру пам’ять про українських лікарів. Колись мене зробили почесним громадянином Батумі — за перші 100 операцій, які ми там провели. 

Тепер там існує українська школа, яка продовжує свій шлях — я цим дуже пишаюся. Колись я зробив першу операцію в Самарканді — АКШ (аортокоронарне шунтування) — і сьогодні там оперують за нашою методикою. Наступного тижня їду до Ташкента — запросили на лекції, майстер-клас і кілька складних операцій. Нас знають, нас запрошують, і під час війни це особливо важливо: ми показуємо, що Україна — держава, яка рятує життя не тільки в себе, а й поза межами країни.

Це лише одна історія з тисяч, які ви маєте. Ви врятували життя вже понад 17 тисячам людей. Із часом, мабуть, почуття «притупляються» — але що відчуває людина, яка, по-перше, врятувала стільки життів?

По-перше, це наша професія. Вона романтична, і водночас — найкраща у світі. Ми на робочому місці, у робочий час виконуємо велику місію — відчуваємо себе рятівниками; від кожного слова і рішення інколи залежать десятки життів. Це велика відповідальність і особливий спосіб життя.

Відчуття дуже гарні, бо наші життя наповнені добрими справами. Розумієш, що живеш недарма. Жодна інша професія, на мій погляд, не має настільки великого сенсу, як медицина: лікарі, медсестри — благороднішої професії не існує. Люди, які обрали її, — щасливі. Адже життя колись закінчиться, і в його кінці треба мати що згадати з доброго.

Як впливають новітні технології — діагностика, роботизована хірургія, біодрук? Щось із цього вже працює в Україні?

Я починав майже 40 років тому — усе було доволі примітивно: не мали УЗД-апаратів, КТ, МРТ. Діагностика була проста. За цей час відбулося кілька технологічних революцій — у кардіохірургії, діагностиці, медицині загалом. Із 1990-х з’явилися комп’ютерні технології, що повністю змінили можливості діагностики і навіть хірургії. Сьогодні майже всі діагностичні прилади працюють із комп’ютерною обробкою даних: візуалізація, ехо, ангіографія, КТ, МРТ, радіонуклідні методи — і результати достовірніші. У деяких приладах уже є штучний інтелект, який допомагає встановлювати діагноз майже без втручання лікаря.

Щодо робототехніки: її спершу розробляли для дистанційних операцій — наприклад, на космічній станції або на авіаносці, коли хірург у Хʼюстоні керує маніпуляторами і може робити операцію на великій відстані. Тепер до цього додався штучний інтелект: він «знає» всю анатомію, об’єднує дані КТ/МРТ/ангіографії/Ехо тощо, тримає в пам’яті структури до міліметра. Маніпулятори мають точність руху, вищу за людські м’язи. Хірург бачить операційне поле зверху, а комп’ютер «бачить», що під судиною — нерви, структури, пухлина, її межі, судини, обмеження для розрізу. Керуючи маніпуляторами, ШІ може зробити операцію швидше, безпечніше, точніше, радикальніше. Уже ведуться експерименти; фахівці кажуть, що за 5–10 років роль хірурга зміниться: в операційній залишатимуться медсестри для введення інструментів у потрібному місці, а значну частину технічної роботи виконуватиме робот під контролем команди.

Друзі жартують: «Журналісти скоро втратять роботу через ШІ». Вам не страшно?

Я був у Японії — там на сцені виступають голограми, і фанів у голограм інколи більше, ніж у живих артистів. Це реальність. У моєму житті був період до 1990-х — до комп’ютера: першу дисертацію друкував на механічній машинці — складно, але «по-справжньому», по клавішах. У 90-х з’явилися персональні комп’ютери — життя стало легшим. Але сьогодні постійний контроль за кожним нашим рухом трохи турбує — ми втратили частину свободи.

Повернімося до профілактики. Я регулярно бігаю 3–4 рази на тиждень — це добре, правда? І здорове харчування, як я читала, зменшує ризик захворювань приблизно на 20%. Що мені ще робити, аби зменшити ризики?

Молодий організм — як нова машина: великий резерв. Біг на 5 км — нормально; але 50 км — це навантаження, що руйнує суглоби і загалом організм. Будь-який професійний спорт (крім шахів) руйнує: великі навантаження не є фізіологічними. Коли людина біжить 50 км — руйнує суглоби, втрачає електроліти, багато рідини. На кожному великому марафоні хтось втрачає свідомість, трапляються й смерті; стоять чергою карети швидкої. Це не дуже «здоровий» спосіб життя.

Я не рекомендую професійний спорт: це травми м’язів, суглобів, зв’язок і постійна регенерація. До 30 років — як нова машина до кінця гарантії — зазвичай нічого не ламається, якщо не «зламати» спеціально. А після 30 — як авто після гарантії — треба вже «міняти гальмівні колодки», «рихтувати диски» тощо: великі навантаження не корисні.

Фізична активність має бути щодня: гімнастика, вправи, розтяжка, фітнес — це добре для судин, серця, мозку, координації. Я не раджу високошвидкісні види спорту — гірські лижі, мотоцикли — організм не розрахований на падіння на такій швидкості.

Щодо їжі: більше овочів і фруктів, мінус солодке і надлишок швидких вуглеводів (хліб, булочки, торти, солодощі). Мед — у помірних кількостях. Цукор створює залежність, тож солодке краще максимально обмежити. Стежити за артеріальним тиском: є люди зі схильністю до гіпертензії, вони її не помічають — але це великий фактор ризику інсульту/інфаркту. Якщо маєте схильність — ідіть до кардіолога, приймайте пігулки; я теж приймаю і тримаю тиск у нормі, щоб не отримати інсульт чи інфаркт у стресі.

І ще: підтримуйте фізіологічну вагу; «їсти на ніч» — шкідливо. Часто ми «колемо себе ножем і виделкою» — так і відбувається в житті.

У дитинстві мені часто давали «пасту Амосова». Вона й досі популярна. Чи справді має позитивний вплив на серцево-судинну систему?

Якщо пам’ятаю точно, паста Амосова — це горіхи, курага, мед. Основне — горіхи (це добре), курага — хоч і солодка, але має високий вміст калію — це добре для серця. З’їсти 5–10 шматочків кураги — нормально. Велика кількість меду розрахована на людей, які проходять реабілітацію після важких станів: паста Амосова була задумана саме як калорійна підтримка. Якщо ви перенесли тяжку операцію, втратили кров, сили, імунітет — по ложці такої пасти може бути корисно. Але здоровій людині у великих кількостях я б не радив — там багато цукру, це швидше зашкодить.

Мої друзі й знайомі, що живуть за кордоном, коли повертаються в Україну — насамперед записуються на обстеження. Чим відрізняється кардіочекап в Україні від закордонного?

Є вже навіть анекдот: єдині фахівці, які можуть повернути українців з-за кордону, — це українські лікарі і стоматологи. Люди переконуються, що медицина за кордоном не така доступна, як у нас.

Ми звикли, що можна прийти в лікарню, здати аналізи, отримати консультації вузьких спеціалістів — і все в один день. Наприклад, у нашому інституті людина приходить о 8:30 в реєстратуру, реєструється, здає аналізи; їй роблять ЕКГ, ехокардіографію (в одному кабінеті), доплерографію судин (у другому). Якщо є підозра на ішемічну хворобу — через 15 хвилин робимо навантажувальні проби. Якщо вони показали ішемію — швидко проводимо гастроскопію (за показами), і пацієнт іде на коронарографію.

Тобто вже о першій годині дня людина може пройти коронарографію; якщо виявили стенози — її застентовано; якщо стентувати не можна — того ж або наступного дня — операція. В один день. У жодній країні світу ви не зробите все це за пів року. В Англії планова черга на коронарографію — шість місяців; в Америці — щоб зробити ехокардіографію — чекатимете місяць-два. Доплерографія може коштувати 2000 доларів і її робить технік/медсестра; результати лікар переглядає віддалено через тиждень — а повний шлях займе 2–3 місяці. Подібно — у Німеччині, Польщі. Наша «поліклінічна» система, успадкована від пострадянської моделі, дозволяє пройти все швидко — такого у світі не було.

Як часто робити кардіочекап?

Залежить від віку, але після 40 років — мінімум раз на рік. Якщо є підозрілі симптоми — раз на шість місяців.

Ми, українці, живемо в постійному стресі й тривозі — тож орієнтуйтеся на симптоми: з’явилися задишка, дискомфорт, порушення ритму — треба прийти терміново. Будь-які порушення ритму можуть викликати тромбози, інсульти та інші ускладнення. Відчули нові, дискомфортні відчуття — звертайтеся одразу, того ж дня: кинути все і піти до лікаря.

Що скажете про якість і доступність препаратів для серцево-судинної системи в Україні?

Сьогодні маємо майже все необхідне. Потужна вітчизняна фармацевтична промисловість — я пишаюся, коли бачу в лікарнях Грузії, Узбекистану, Киргизстану препарати «Дарниці» та інших українських компаній. Вони забезпечують не лише Україну, а й зовнішні ринки, часто значно дешевші.

Я постійно спілкуюся з «Дарницею», знаю, що більшість препаратів проходять контроль біоеквівалентності на міжнародному рівні — не відрізняються від західних, але можуть коштувати у 5–6 разів менше. Ми перейшли на закупівлі напряму з фабрик, минаючи деяких дистриб’юторів, і купуємо ліки для інституту без проблем. Затримки бувають лише з найновішими молекулами — поки проходять реєстрацію в Україні (пів року — рік).

Ми не можемо вплинути на стрес і тривогу під час війни. Як із цим бути? Які поради?

Під час війни складно підтримувати нормальний режим. Багато людей у стані посттравматичного стресового розладу — і не тільки військові: багато хто втратив рідних, домівки, сенс життя. Постійні повітряні тривоги, «шахеди», ракети — це впливає на здоров’я, знижує імунітет, підвищує тиск, руйнує нормальні ритми.

Треба шукати способи захистити себе: знімати стрес усіма безпечними засобами. Не поспали вночі — доспіть удень, компенсуйте недосип (бо він знижує імунітет). Маєте тривожність — зверніться до психолога чи невролога. Навіть у нас в інституті багато фахівців вживають антидепресанти — і це теж вихід, коли інакше не впоратися. Відпустка, природа, вода, легкий спорт — гарні антистреси. Побігати на доріжці 3–4 км за 2–3 години до сну — теж добре: «спалює» адреналін і зменшує тривожність.

Обмежте новини: постійний моніторинг «що де летить, що сказав той чи інший політик» виснажує нервову систему. Краще ввімкнути музику — хоч би джаз — і релакснути. Усе, що безпечно допомагає вам спати й заспокоює, — варто використовувати. 

І наостанок: яке головне нагадування ви хочете дати нам у переддень Всесвітнього дня серця?

Я — лікар, кардіохірург, і нагадування дуже просте: немає нічого важливішого за ваше здоров’я. Немає важливіших справ у житті, ніж збереження здоров’я — вашого, ваших дітей, батьків, родини.

Переключайтеся з «термінових справ», що здаються найважливішими, — на збереження здоров’я та гарної атмосфери в родині, добрих стосунків із дітьми й батьками. Приберіть зі свого життя фактори ризику: паління, зайвий алкоголь; контролюйте тиск; зменшіть солодощі; утримуйте вагу в нормі; більше гуляйте на свіжому повітрі; щодня має бути принаймні 20–30 хвилин фізичного навантаження. Це збереже ваше здоров’я до часу, коли прийде наша перемога, закінчиться війна, ми позбудемося стресу і відновимо нормальне життя в суспільстві.

Серце б’ється для нас щогодини — бережіть його і не займайтеся самолікуванням.